Васьківський О.М., юрисконсульт Коростенського учбово-виробничого підприємства УТОС, керівник регіонального Представництва Всеукраїнської благодійної організації інвалідів та пенсіонерів "Обличчям до істини". Право на труд: від декларації до реалізації. Закон "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні", прийнятий Верховною радою в 1991 році (із змінами та доповненнями, які чинні на даний час), визначає основи соціальної захищеності інвалідів в Україні і гарантує їм рівні з усіма іншими громадянами можливості для участі в економічній, політичній і соціальній сферах життя суспільства, створення необхідних умов, які дають можливість інвалідам вести повноцінний спосіб життя згідно з індивідуальними здібностями і інтересами. З метою реалізації творчих і виробничих здібностей інвалідів та з урахуванням індивідуальних програм реабілітації інвалідам забезпечується право працювати на підприємствах (об'єднаннях), в установах і організаціях із звичайними умовами праці, в цехах і на дільницях, де застосовується праця інвалідів, а також займатися індивідуальною та іншою трудовою діяльністю, яка не заборонена законом (Стаття 17. Закону "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні"). Працевлаштування інвалідів здійснюється центральним органом виконавчої влади з питань праці та соціальної політики, органами місцевого самоврядування, громадськими організаціями інвалідів (Стаття 18. Закону "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні"). Для підприємств (об'єднань), установ і організацій незалежно від форми власності і господарювання встановлюється норматив робочих місць для забезпечення працевлаштування інвалідів у розмірі чотирьох відсотків від середньооблікової чисельності штатних працівників облікового складу за рік, а якщо працює від 8 до 25 чоловік - у кількості одного робочого місця (Стаття 19. Закону " Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні"). Підприємства (об'єднання), установи і організації, крім тих, що повністю утримуються за рахунок коштів державного або місцевих бюджетів, незалежно від форми власності і господарювання, де кількість працюючих інвалідів менша, ніж установлено нормативом, передбаченим частиною першою статті 19 цього Закону, щороку сплачують відповідним відділенням Фонду соціального захисту інвалідів штрафні санкції, сума яких визначається у розмірі середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві (в об'єднанні), в установі, організації за кожне робоче місце, не зайняте інвалідом. Для підприємств (об'єднань), установ і організацій незалежно від форми власності та господарювання, на яких працює від 8 до 15 осіб, розмір штрафних санкцій за робоче місце, не зайняте інвалідом, визначається в розмірі половини середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві (об'єднанні), у відповідній установі, організації. Порушення термінів сплати штрафних санкцій тягне за собою нарахування пені на суму заборгованості по сплаті штрафних санкцій в розмірі 120 відсотків річних облікової ставки Національного банку України за кожний календарний день її прострочення, включаючи день сплати. (Стаття 20. Закону "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні") Як видно з наведених норм, закони Верховна рада приймає, а як вони діють - це вже інше питання. Я вважаю (і це не тільки моя думка, а і багатьох інших юристів), що діють вони погано. Що мається на увазі? По-перше, інвалідів з першою групою по зору центри зайнятості взагалі не беруть на облік. Посилаються на різні причини. То в довідці МСЕК вказано, що інваліду потрібна стороння допомога, і тому не беруть на облік, то вимагають надати індивідуальну програму реабілітації інваліда. І інвалід змушений сам бігати по установах та фірмах і домовлятися, щоб його взяли на роботу. У разі, коли сам інвалід домовиться, тоді та фірма подає вакансію до центру зайнятості, і інвалід знову йде до центру зайнятості, і тоді його беруть на облік і зразу дають направлення на працевлаштування до цієї фірми. Виходить так, що поки сам інвалід не вибігає, держава його не працевлаштує. Якщо в невеликому місті є підприємство УТОС, то інвалідів з першою групою по зору центри зайнятості взагалі не беруть на облік. Кажуть: ідіть на працевлаштування до УТОСу. 6 жовтня 2005 року Верховною радою України прийнято Закон "Про реабілітацію інвалідів в Україні" N 2961-IV. Він, відповідно до Конституції України, визначає основні засади створення правових, соціально-економічних, організаційних умов для усунення або компенсації обмежень життєдіяльності, викликаних порушенням здоров'я зі стійким розладом функцій організму, функціонування системи підтримання інвалідами фізичного, психічного, соціального благополуччя, сприяння їм у досягненні соціальної та матеріальної незалежності. В статті 16 Закону "Про реабілітацію інвалідів в Україні" затверджена державна типова програма реабілітації інвалідів. Вона встановлює гарантований державою перелік послуг з медичної, психолого-педагогічної, фізичної, професійної, трудової, фізкультурно-спортивної, побутової і соціальної реабілітації, технічних та інших засобів реабілітації, виробів медичного призначення, які надаються інваліду, дитині-інваліду з урахуванням фактичних потреб залежно від віку, статі, виду захворювання безоплатно або на пільгових умовах. Ця програма розробляється центральним органом виконавчої влади у сфері праці та соціальної політики за участю інших центральних органів виконавчої влади, які здійснюють державне управління системою реабілітації інвалідів, з урахуванням пропозицій всеукраїнських громадських організацій інвалідів. Державна типова програма реабілітації інвалідів і порядок її реалізації погоджуються Радою у справах інвалідів при Кабінеті Міністрів України та затверджуються Кабінетом Міністрів України. Також, відповідно до статті 23 Закону "Про реабілітацію інвалідів в Україні", затверджена індивідуальна програма реабілітації інваліда. Вона розробляється відповідно до Державної типової програми реабілітації інвалідів для повнолітніх інвалідів - медико-соціальною експертною комісією, для дітей-інвалідів - лікарсько-консультативними комісіями лікувально-профілактичних закладів. Визначення конкретних обсягів, методів і термінів проведення реабілітаційних заходів, які повинні бути здійснені щодо інваліда, дитини-інваліда, кошторис витрат за рахунок бюджетних коштів чи загальнообов'язкового державного соціального страхування, а також контроль за виконанням індивідуальної програми реабілітації інваліда в межах своїх повноважень здійснюють медико-соціальні експертні комісії (лікарсько-консультаційні комісії лікувально-профілактичних закладів - щодо дітей-інвалідів), органи праці та соціального захисту населення, служби зайнятості, реабілітаційні установи, розпорядники відповідних коштів. Обсяг реабілітаційних заходів, що передбачається індивідуальною програмою реабілітації інваліда, не може бути меншим від передбаченого Державною типовою програмою реабілітації інвалідів. Положення про індивідуальну програму реабілітації інваліда, порядок її фінансування та реалізації затверджується Кабінетом Міністрів України. Індивідуальна програма реабілітації інваліда є обов'язковою для виконання органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, реабілітаційними установами, підприємствами, установами, організаціями, в яких працює або перебуває інвалід, дитина-інвалід, незалежно від їх відомчої підпорядкованості, типу і форми власності. Індивідуальна програма реабілітації має для інваліда, дитини-інваліда рекомендаційний характер. Інвалід (законний представник дитини-інваліда) має право відмовитися від будь-якого виду, форми та обсягу реабілітаційних заходів, передбачених його індивідуальною програмою реабілітації, або від усієї програми в цілому. Інвалід (законний представник дитини-інваліда) самостійно вирішує питання про вибір та забезпечення конкретними засобами чи послугами реабілітації, включаючи засоби пересування, вироби медичного призначення, друковані видання зі спеціальним шрифтом, звукопідсилювальну апаратуру, санаторно-курортне лікування тощо в межах його індивідуальної програми реабілітації. Але на практиці так слалося, що отримати індивідуальну програму реабілітації (або індивідуальну програму трудової реабілітації) інваліду, якому встановлено інвалідність років 5-10 назад, так само, як і інваліду, який мешкає в невеликому місті або в селі, неможливо, бо потрібно їхати в інше місто, висидіти величезну чергу до реабілітолога і ще не відомо, що він там напише. Також можна сказати, що в містах районного значення, в селищах міського типу, в селах взагалі влаштуватися на роботу інваліду з першою групою по зору неможливо. В багатьох випадках у інваліда беруть трудову книжку зараховують на роботу, платять 100-300 грн. на місяць, а він сидить вдома і нічого не робить. Все це робиться для того щоб відповідно до Статті 19 Закону "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" не платити кошти державі. Дякую за увагу.